Село Старгород розкинулось на лівому березі річки Західний Буг і знаходиться на кордоні з Волинською областю, розташоване на відстані 27 км на північ від м.Сокаль.
Місцева святиня - дерев’яний храм Покрови Пресвятої Богородиці знаходиться у центральній частині с.Старгород на незначному підвищенні і є домінуючою спорудою на цій території.
За функціональною типологією церква Покрови Пресвятої Богородиці – сакральна споруда, орієнтована по осі північний захід – південний схід. Церква – невеликих розмірів, тризрубна, одноверха. Підвалини – дерев’яні, на цегляному фундаменті, зовнішні стіни будівлі дерев’яні, вертикально шальовані дошками з лиштвами, мальовані на темно-зелено. Церкву оточує піддашшя на приставних кронштейнах – крижбантах, покритих оцинкованою бляхою по дерев’яних кроквах. На осі церкви до бабинця прибудований засклений ганок. Бічний вхід є у північно-східній стіні бабинця. Між вікнами нави є образ Покрови Пресвятої Богородиці. Наву завершує низький світловий восьмерик, накритий банею з ліхтарем, який вінчає маківка. Купол та дахи церкви покриті оцинкованою бляхою.
По периметру бабинця влаштовано хори, по дерев’яних балках з дерев’яним огородженням. В інтер’єрі наявний живопис, стіни вкриті розписами, різьблений іконостас, бокові вівтарі, престіл з кивотом. Вікна –автентичні дерев’яні, зашклені з кованими гратками. Обрамлення вікон -дерев’яні різьблені.
У пресвітерії під стелею добре збережений напис про розписи церкви 1900 року малярем А.Кравчевським за душпастирства о.Романа Осмака та поновлення 1988 року художниками В.Назарчуком, А.Білащуком, П.Шевчуком, П.Павлюком, А.Галанцем. Цей напис є цінним історичним документом про оздоблення церкви.
Церковна ділянка має форму, наближену до прямокутника, видовженого з північного заходу на південний схід. На північний схід від церкви встановлений металевий хрест. На південний захід від храму встановлено дерев’яний місійний хрест. У південному куті церковного подвір’я – могила «Борцям за волю України». На північний захід від церкви розташована мурована трипролітна дзвіниця стінового типу з трьома дзвонами, збудована в 90-их роках ХХ ст.
Село Старгород на Червоноградщині має тисячолітню історію. Село цілком виправдовує свою назву, адже тут збереглися залишки давнього міста Всеволожа.
Поселення виникло задовго до літописної згадки: пережило періоди розквіту, часи коли запроваджувалось християнство в Київській Русі і страшні роки міжусобних княжих воєн.
За однією версією Всеволож (Старгород) могло бути засноване між 988-995 рр. володимирським князем Всеволодом Володимировичем, за іншою – засновником нового міста був сам київський князь Володимир Великий, а свою назву – Всеволож воно отримало в честь його сина Всеволода.
Перша літописна згадка про Всеволож описується на сторінках літопису Руського від першої половини лютого 1098 року під назвою Всеволож при описі подій, зв’язаних з осліпленням Василька Теребовельського. Щоби відмовити Володимира Мономаха і Святополка від карального походу, причетний до злочину князь Давид Ігорович запропонував на вибір, як відкупне, це місто поряд з Перемишлем і Шеполем. Однак, як згадується у «Повісті минулих літ», коли настала весна «… Прийшли Володар і Василько на Давида. І прибули вони до града Всеволожа, і взяли город списом, і запалили вогнем. І вибігли люди од вогню, і повелів Василько всіх посікти. І вчинив Василько помсту на людях невинних, і пролив кров невинну». Друга писемна згадка про Всеволож відноситься до 1288 року.
Від 1340 року, після загибелі Галицько-Волинського князівства, Всеволож (Старгород) на шість з половиною сторіч потрапляє під владу іноземних держав – Польщі, Литви, Угорщини, Австрії. За переказами, його неодноразово знищували монголо-татари. Всеволож пережив занепад і більше не відродився, залишився селом під назвою Старгород. Перша писемна згадка із цією назвою описується в історичних джерелах у 1436 році. Від давнього літописного города залишилось городище (розоране) на північний захід від церкви.
Упродовж 1462-1772 років Старгород був польським, перебуваючи в Белзькому воєводстві. З 1772-1918 років – західні території були під владою Австрії.
Перша письмова згадка про церкву у Старгороді датується 16 листопада 1748 року – це проведення візитації комісаром від вельможного ксьондза феліціана Володкевича, єпископа Холмського і Белзького: «Старгородська церква збудована цілком з дерева, із гонтовим дахом, в добрах пароха Михайла Отецького. При церкві є плебанія і господарські приміщення». Пароху належали поля і луки. В різні роки тут служили парохи о.Стефан Голуховський, о.Лукаш Косєвич, о.Іван Лучкевич, о.Лев Ковшевич.
У 1892 році на місці старої розпочалося будівництво нової греко-католицької церкви. На цей час працювала школа, товариство «Просвіта», була хата – читальня. Парохом був о.Василь Фартух. У 1900 році завершили художні роботи по оформленню храму.
В 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, під час боїв між військами царської Росії і Австро-Угорщини Старгород був майже весь знищений, а всі його жителі були тимчасово евакуйовані до с. Хоробрів. Але невдовзі старгородці, повернувшись в село, відбудували його. У 1918-1919 рр. багато молоді села захищали Західно-Українську Народну Республіку, перебуваючи в рядах Української Галицької армії.
При пацифікації 1930 року польські поліцаї та улани немилосердно знущалися над людьми. Перевертали все гори дном, нібито шукаючи за зброєю і військовими речами. Побивали жорстоко людей, били й жінок і дівчат, як знайшли вишивані частини одягу. Люди ховали, що могли, по ямах. Відкопані речі пацифікатори поливали нафтою і спалювали, а людей ще раз карали.
До 1939 р. Старгород входив до складу Польщі, в 1939-1944 рр. знаходився під німецькою окупацією. Сумними і жорстокими були для старгородців 1943-1946 рр.: лихоліття українсько-польського протистояння, операція НКВС. Багато старгородців активно поповнювали ряди Української Повстанської Армії або ж просто допомагали українським партизанам.
Священиками до 1946 року були: о.Роман Осмак, о.Петро Гардибала, о.Сидорак, які вели просвітницьку діяльність, пропагували тверезий спосіб життя. Весною 1946 році о.Сидорака разом з парафіянами примусово пересилили в Тернопільську область, а село до 1951 р. належало до Польщі. Коли жителі Старгорода у 1951 році почали повертатися на рідну землю, то застали страшну руїну, адже село було перетворене на попелище, залишилось лише кілька хат і церква. Старгородці вкотре відродили село. Радянська влада не дозволила відкрити церкву. Натомість в храмі зробили склад. Старгородці мусили ходити до православної церкви с.Хоробрів та с.Литовежа. У своєму селі побожні жінки виставили під церквою святий образ, збиралися на молитву, правили маївки.
У 70-х роках старгородці почали добиватися відкриття своєї церкви, але зустріли шалений опір місцевої та районної влади. Делегації від мешканців села їздили до Львова, Києва, писали листи у всі інстанції, та все марно.
У 1978 році хтось із села відкрив замок на церкві, де розміщувався склад, і жінки взялися за наведення порядку: помили підлогу, прибрали, почали прикрашати стіни килимами, вішали образи, рушники. Тоді в церкві почалась молитва. А далі події розвивались так, що дехто порівнював їх з 1946 роком. Приїхав автобус міліції, пожежна, районні партійні і силові керівники, місцеві партійні активісти. Вони почали зривати все зі стін і носити в автобус. Захищати святиню збіглися всі, хто був у селі: жінки голосили, стояв страшний крик. Але це не допомогло. З храму забрали все, що можна було винести і завезли зерно, а тоді замкнули його на кілька замків. Сільських дружинників заставляли чергувати біля церкви, щоб не було знову “самовільного захвату”. Більшість людей шукали різних причин, аби не виконувати цих доручень.
Мешканці села не змирилися, і аж до 1989 року боролися за свою церкву. Коли почалася “горбачовська відлига”, делегації з села знову почали оббивати пороги високих чинів району, області, столиці. Не хотіли дозволити відкриття церкви, доводили, що її приміщення в аварійному стані, залякували, шукали інші причини. Але старгородці добилися свого. І вже 1987 року почалися реставраційні роботи. Люди за свої кошти купували будівельні матеріали, платили майстрам, художникам, самі працювали, допомагали хто чим міг. На Великдень 1989 році у церкві розпочалися Богослужіння. Була зареєстрована релігійна громада УПЦ (20.05.1989 р.). Священики: о. Василь Суслик, о. Фульмас, о. Іван Банах, який під час свого служіння вийшов із Російської Православної Церкви і повернув релігійну громаду до УГКЦ (03.08.1990 р.). На парафії служили: о. Орест Рубель, о. Степан Бурко, о. Ігор Ковба.
У 1991 р., коли проводився Всеукраїнський референдум, старгородці одними з перших в Україні підтвердили Акт незалежності України, це було оголошено по Всеукраїнському радіо і телебаченню.
З 2002 року душпастирює на парафії о. Степан Ділай. У храмі виконаний настінний розпис, проведені ремонтно-реставраційні роботи.
З подякою Богові цього року на свято покрови Пресвятої Богородиці в с.Старгороді відзначили 130 - річчя побудови церкви, 20-річчя священичих свячень о.Степана Ділая.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці у с.Старгород відповідає критерію автентичності (збережений зовнішній вистрій храму, є можливість реставрації настінних розписів 1900 року). Храм має історичну, архітектурну та естетичну цінність, як яскравий і самобутній зразок розвитку дерев’яної церковної архітектури регіону. Храм є характерною для Червоноградщини кінця ХІХ – початку ХХст. сільською тридільною дерев’яною церквою. Історичну цінність має напис про розписи церкви у святилищі під стелею.
Церква разом з територією має містобудівну цінність, формує цінний історико-культурний ландшафт історичного центру села, на території якого знаходиться Городище ХІ – ХІІІст.
Городище, с.Старгород, ур.Городище ХІ ст.. (пам’ятка археології охоронний номер 450 від 28.10.1987 року) літописного Всеволожа знаходиться на північно-східній околиці села Старгорода, серед широкої заплави річки Західний Буг, на одному з островів в урочищі «Ливень» і має приблизно трикутну форму з більш видовженою і заокругленою стороною у західній частині. З південної і північної сторін воно оточено старим руслом ріки, яке підходить майже до валів пам’ятки. Сучасне русло розміщене за 60 м на південь від городища.
Вперше літописне Городище Всеволож наприкінці ХІХ ст. обстежив Володимир Антонович, пізніше в 1930 році – Олександр Цинкаловський, а в 1963 – Павло Раппопорт.
У 70-80х рр. ХХ ст. археологічною експедицією Львівського університету імені Івана Франка (керівник Р. Чайка) проводились дослідження городищ Всеволож та Литовеж. Під час досліджень на городищі виявлено значну кількість керамічного матеріалу, найраніший з яких відноситься до пізнього етапу райковецької культури – це Х століття. Перша згадка про волинське місто Всеволож міститься в літописі під 1097 р. Між істориками та археологами тривалий час велася суперечка щодо місцезнаходження городища Всеволож. Археолог О. Надєждін вказував на с. Волошки за 12 верст від Ковеля. О. Цинкаловський у 1927 р. виявив на землях села Литовежа старе городище ХХІІІ ст. він вважав, що саме це і є літописний Всеволож. Проте А. Демчук і Т. Коструба переконливо доводять, що літописний Всеволож знаходився на місці с. Старгород, що на Львівщині.
В 1977-1978 рр. на городищі розкопки проводилися археологами і в окрузі Старгорода. Були знайдені речі, які свідчили, що ще до нашої ери тут було поселення. Воно продовжило своє існування й надалі. Це підтверджують знайдені під час розкопок знаряддя праці V столітя. Ці знахідки знаходяться у Львівському історичному музеї.
В 1995 р. на берегах Західного Бугу побувала експедиція археологів ЛНУ ім. Ів. Франка під керівництвом Р. Чайки, яка займалася дослідженням літописного Всеволожа. А 20 липня 1997 року в с. Старгород відбулася науковопрактична конференція: «Старгород (Всеволож) напередодні 900 річчя», на якій виступило з дослідженням шестеро науковців, дослідників, археологів зі Львова. Серед них були завідувач сектором археології Львівського історичного музею Віталій Конопля, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри археології, античності й середньовіччя Львівського державного університету ім. Ів. Франка Микола Пелещишин, завідувач археологічним музеєм Львівського державного університету ім. Ів. Франка Роман Чайка, старші наукові працівники Львівського історичного музею Святослав Терський і Катерина Пелещишин, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Василь Оприск.
Від давньої величі Всеволожа до наших днів дійшли тільки вали, дзвіниця, яку зруйнували комуністи у 70-х роках, і звичайно село Городиловичі, де князі проводили свій відпочинок, приїжджаючи на лови. Городиловичі - Городловів.
Всеволож був збудований на місці трипільського міста, спалення якого просліджується в Старгороді, і його можна віднести до XVII ст. до н.е. Це говорить про те, що трипільський Старгород був знищений кіммерійцями.
Біля самого Старгорода зі Сходу раніше було село Підцикорів, поляки називали його Печигори. В цій назві і криється вся здогадка, циг - місто, кора - гора, переправа. Підцикорів - передмістя Кори. Сама назва Кора кидає нас в кам'яну добу, коли формувалась словенська мова на різних діалектах. Ко-Ра - це частина землі, що тягнеться до сонця. В дуже давні часи Бог називався Ра - Радо, і ототожнювався із сонцем.
Посланник сонця Радо 20 тис. років тому в епоху Водолія опустився на землю Ясним Соколом, і в злюбі із богинею води Мерою створили народ русів (етрусків). Тому то зображається він тризубом соколом, що опустився з неба на тлі блакитної води.
До Старгорода також відносяться два горби і вали Всеволожа на правому березі Бугу, це урочище Гівельша "за Пучковським". На цих двох горбах просліджується діяльність людини в кам"яному віці. Щодо валів, то вони раніше належали Всеволожу і омивались Бугом. Тільки з часом, коли річка змінила русло і розпорола Всеволож, відкинувши частину валів на правий берег, але це відбулось уже після спалення Всеволожа.
Назву Гівельша можна трактувати двояко: ламана незрозуміла мова, або гевельктос - в'ялений пивоварний солод. Перша версія говорить про те, що етруски прийшовши до Старгорода зустріли людей, які розмовляли незрозумілою їм мовою, і жили на цих двох горбах. Другий варіант значно молодший - в трипільські часи там була пивоварня, бо навпроти Гівельші через заплаву знаходиться урочище Кругель, що переводиться на сучасну мову як міра розливу пива чи пивний кухоль.
В трипільські часи Буг плив двома рукавами, але вірогідніше, що плив правою стороною через Целебень, попід Кругель, Ливень і Ливенчик, де останні - Ливень - пункт передачі або порт, Ливенчик - малий порт. Ці назви можна розшифрувати ще й так Ливень - лівонський город, Ливенчик - його передмістя, це все в подальшому потребує археологічного дослідження.Так, як топоніміка Кори перекладається на три мови: руську, німецьку і румунську то можна думати що пелазги-фелестимляни були корінням цих народів українського-німецького-румунського і не тільки.
В трипільські часи в районі Кори був конгломерат міст на чолі із Кумою - Літовежем "містом ярмарків і торгів". Там де пісочне лежало місто Сіда, Шехтори - вхідні ворота до Куми, з іншої сторони Куминка і Мала Кумдівинка - передмістя. Ливень, Ливенчик і Кругель були об'єднані валами в одне місто. Старгород - Кора, а також на місті старих Жджар і Жджарок можливо також трипільське місто Кемпа переправа - бо там у всі часи була переправа - потребує археологічного дослідження, бо в княжі часи там було місто по ліву і по праву сторону від тракту із замком. Біля Шехторів текла Бушельниця - притока Варяжанки, там судячи з назви був порт, де торгували збіжжям, бо бушель це міра сипучих тіл і рідин.
Коли в XVII ст. до н.е. трипільців - етрусків вигнали з їх рідних земель кімерійці - бостарни, то вони відійшовши на південь переселились в Палестину, Грецію, Італію, і відновлювали там назви своїх великих міст, які були у них на батьківщині. Серед цих міст була і Кора і Кума, остання входила до категорії дуже великих міст і мала свою сивиллу (покровительку). Тобто вже за 2000 років до н. ери склалась наша українська сутність з високою національною культурою, мовою і релігією. А та частина трипілля, яка не відійшла на південь, і залишилась з ворогом, зберегла і донесла до нас крізь тисячоліття трипільську культуру.. Отже, біля с. Старгорода, на березі річки Західного Бугу, збереглися сліди поселення з кінця кам’яної доби.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події:
Облікова документація на пам’ятку архітектури;
В.Слободян - Церкви України. Перемиська єпархія. Львів, 1998;
Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ. Життя і служіння, Львів, 2010;
та інші матеріали.
